Ветлина — це дачне село, розташоване на трасі великої бещадської окружної дороги на південних схилах Ветлинської полонини. Воно лежить у межах Тіснянсько-Ветлинського ландшафтного парку. Завдяки розташуванню в самому серці Бещад, воно є ідеальною вихідною точкою для мандрування місцевими шляхами та стежками.
До Другої світової війни воно було одним із найбільших сіл у Високих Бещадах. Після виселень у 40-х роках XX століття воно було повністю знищене. Повторний розвиток поселення настав, коли тут оселилися працівники лісового господарства наприкінці 50-х років XX століття. Однак розвиток туризму протягом останнього десятиліття призвів до того, що Ветлина стала важливим центром відпочинку та є сьогодні одним із найбільш відвідуваних місць у регіоні. Тут активно працює багато асоціацій, проводяться численні циклічні заходи, як-от: «Джаз у Старому Селі» або змагання з бігових лиж «Пробіг Карчмажика». Саме тут зародився культовий нині фестиваль «Бещадські Ангели», перенесений згодом до Довжиці. У Ветлині та околицях проживає багато творців і митців, які — особливо влітку — створюють своєрідний «фольклор» села. Тут працюють численні галереї: «Смолярня», «Галерея бещадської скульптури» або галерея пастелей Маріанни Вуйчік у кав’ярні «Старе Село».
Історичний шлях «Віднайдені Бещади»
Шлях проходить через три бойківські села: Явожец, Луг і Завій, яких нині вже не є. Його прокладали разом два товариства — українське Бескидське земляцтво та польське Товариство розвитку Ветлини та околиць, а на його відкриття прибули польський ксьондз та український чернець. А початок цьому заходу дала зустріч, що відбулася 2007 року, між Мартином Добровольським з Ветлини та харизматичним Юрієм Марканичем, головою товариства «Бескидське земляцтво» з Івано-Франківська, родина якого була родом із розташованого неподалік Кривого. Роботи розпочалися 2010 року, в останній момент, щоби врятувати від забуття сліди матеріальної культури українців, євреїв і циган. Зустрічі з нащадками жителів, переселених у рамках акції «Вісла» на Вармію та Мазури, і тими, що проживають у даний час в Україні, дозволили згадати історію, зібрати фотографії, чудові, але також і болючі спогади. Розлучені, виселені без права бути в себе. Їхні нащадки зібрали цю пам’ять до течки зі спогадами дідусів і бабусь, фотографіями, картами.
На шляху можна зустріти двомовні інформаційні таблички: польською та українською мовою, що описують реконструйований пам’ятний хрест честь скасування панщини, відремонтовані надгробки на трьох церквисках і трьох цвинтарях. Є також три підвали, три криниці, обкладені, з журавлями, а також фотографії церков, яких уже не є. Група археологів відкрила фундаменти двох хиж, сформувавши підвалиння, що відтворюють форму будівель. Шлях живе, витоптані сліди видно навіть взимку, горять лампадки на могилах.
Коптильня «Лука» у Ветлині
Мартин Добровольський заснував у Ветлині приватну ремісничу коптильню. Він наголошує, що це перша така коптильня вже протягом кількох десятків років у Високих Бещадах. Її виріб — «бекон із Ветлини» — єдиний у Бещадах має статус традиційного продукту, зареєстрованого міністром сільського господарства та розвитку села. Це єдиний такий заклад у районі. А унікальні рецепти соління та копчення м’яса, якими користується коптильня «Лука», взяті з рідних Лук під Житомиром на Волині.
Вироби з «Луки» можна купити лише в одному місці — у розташованому поруч магазині у Ветлині. Крім того, їх можна скуштувати на місці, розмовляючи з господарем про тонкощі копчення. Пан Мартин починає розповідь від м’яса, яке сьогодні походить не «від мужика», а із сертифікованої бійні. Соління здійснюється сухим способом. Він вручну солить кожен шматочок (сіллю з домішкою 2 % селітри) й обвалює в спеціях. Це секретна суміш — кожен має свій смак і вподобання. Солінню допомагає щоденне перекладання. Через 7–8 днів усе готово! А потім… на гачки та до коптильні: 7–8 годин копчення. У топці — дрова з вільхи, температура, майже 80°С. Копчене м’ясо, залишене на ніч, повільно остигає. Але це ще не кінець, не можна розповісти про все, це треба спробувати.
Пан Мартин охоче розповідає про бойківські традиції і, як він підкреслює, хоча всі покликаються на бойківські традиції, описів цієї культури не так багато. Історія бещадських сіл, яких нині вже не є, зникла з виселенням їхніх жителів, розібранням хат і церков. Вона була бідною, сірою та тяжкою. Їли книші, вареники із сиром або капустою.
Згідно з оповіддю, яку чув пан Мартин, раз на рік, максимум два, відбувався забій свиней: м’ясо варили, сало вкладали до розпоротого свинячого шлунка та вішали в димарі над піччю. Щоби забарвити суп, на деякий час занурювали в баняк мішок, і через його пори суп забавлявся. І так тижнями, місяцями. Діти мріяли, щоби хоч трохи цього сала, що мало консистенцію масла, намастити на хліб.
Пан Мартин каже: тут усі не місцеві. Сам він приїхав до Бещад у дитинстві на канікули, уперше 1969 року, потім навідувався все частіше, а 1992 року врешті купив клаптик землі та залишився. Він каже, що тепер усе якось по-іншому — раніше всі тут знали один одного, дружили, по-сусідському, зараз він бачить трохи міські звичаї, багато випадкових приїжджих, менше сусідських відвідувань. Трохи занадто міськими робляться ці Бещади — скаржиться. Дехто називає це «новою колонізацією Бещад». Але, за його словами, щось у позитивному напрямку теж змінюється — діти покоління, яке жило в Бещадах із 90-тих років минулого століття, уже є звідси й хочуть тут залишитися.
Автор тексту: Юстина Варецька
Автори фото: Мачей Баста, Даріуш Домбровський, Кшиштоф Зелінський