Як і в інших гірських районах, основним заняттям, пов’язаним із землекористуванням в українських Карпатах, є пастухування. Воно має спільні риси з іншими карпатськими регіонами та культурну схожість як зі Східними Карпатами в Румунії, так і з Західними Карпатами в Польщі. Це стосується як обрядів, пов’язаних із випасом, пастушим обладнанням та знаряддями, так і термінологією і, що вкрай важливо, способу виготовлення сичужних сирів.
Загальним є генезис пастушої діяльності в Карпатах, які історично були місцем, де в Європі селилися біженці. Тут змішувалися та асимілювалися пастуші народи південного сходу та слов’янське землеробське населення. Попри холодні зими та великі снігопади, рельєф лінії гірських хребтів, які простягаються іноді на багато кілометрів, і наявність природних полонин призвели до утворення культури масштабного літнього відгінного випасу із весни до осені як овець, кіз, корів, волів, так і коней. Сьогодні, щоправда, багато з цих полонин скорше залишилися покинутими, через що ми можемо говорити про післяпастуший ландшафт, проте як і раніше, в обмеженому обсязі, практикується курінний випас корів, а в частині Закарпаття також овець.
Атмосферу пастухування в Україні й зокрема на Гуцульщині чудово передає фільм «Жива ватра» Остапа Костюка. Ото три покоління: дід, син і онук, які мріють про полонини. Старий ватаха згадує своє життя, яке він влітку проводив за випасом овець. Він уже занадто слабкий, щоби відправитися в черговий вигін, але жадає ще хоча б раз побути в цьому пастушому храмі просто неба, яким є полонина. Його син продовжує його роботу. Щороку він забирає овець із села, щоби відправитися на полонинський плай, у мандрівку — вигін — «полонинський хід». Але що року стає все важче, охочих працювати немає, а кількість овець скорочується. Його син, учень початкової школи, теж мріє про полонини. Однак, коли вчителька в школі задає дітям завдання написати твір про те, що вони б хотіли робити в житті, він спочатку малює вівцю, проте соромиться роботи пастуха перед однолітками, стирає малюнок та залишає чистий аркуш… Схожа ситуація й у польських Карпатах — професія пастуха — баци — ватахи знецінюється Молодих не цікавить тяжке життя на полонині, тому пастухування заникає. Однак, як і у фільмі, пастуша ватра все ще горить, вона жива, «гасне, але не згасне». Три покоління родини вівчарів зустрічаються на полонині. Батько, син, онук — передача з покоління в покоління — це єдиний ключ до стабільності професії пастуха.
Вичерпне представлення про стан сучасного пастухування на Гуцульщині дає опублікована 2015 року у Варшаві Академічним видавництвом «Діалог», колективна праця «Пастухування на Гуцульщині. Економіка — культура — традиція». Як пише у вступі Януш Ґудовський, вона стала результатом роботи багатодисциплінарної польсько-української команди в 1998–2001 рр. Однак відтоді багато чого змінилося. Масова еміграція молодого покоління з територій Гуцульщини спричинила опустелювання полонин, на яких ще недавно було жваве життя. З розповідей вівчарів-гуцулів, які часто працюють на пасовищах у польських Бескидах, випливає, що саме вони пасли овець і корів на українських полонинах. Сьогодні вони працюють на баців на польських полонинах. Однак традиції виготовлення сичужних сирів як і раніше в українських Карпатах зберігаються. На Гуцульщині, завжди можна спробувати бунцу, бринзу або вурду. Найчастіше з коров’ячого молока, оскільки на північній стороні Карпат у ландшафті полонин переважають корови. На Закарпатті набагато простіше зустріти стадо овець.
Гуцульщина плекає свою пастушу спадщину. Щорічно в Ясеневі Горішньому проходить фестиваль «Полонинське літо», на якому представлені сири, виготовлені на полонинах. Це гордість будь-якого села. На фестивалі представлені гуцульська бринза, бунц і гурда. Там також можна знайти особливий сир типу варених словацьких корбачиків — гуцульські коники. Однак переважно це коров’ячі сири. Поголів’я корів у гуцульських селах як і раніше високе. Майже кожна сім’я має їх навіть декілька. Вони вирощуються не тільки в селах, але й у містах, а для їхнього випасу використовується кожний доступний клаптик трави, тому узбіччя доріг тут ніколи не заростають бур’янами. Однак більшість корів пасуться групами на високогірних луках і полонинах.
На іншому боці Закарпаття та в Чорногорських хребтах переважають вівці. Тут ще залишилися справжні пасовиська сільських громад. Випасом займаються всі члени сім’ї. Виробляють сири та масло. Трапляються повністю загосподаровані полонини з колибами, житловими та інвентарними будинками та спорудами, поїлками та хлівами. Люди, що тут працюють, передають свою професію з покоління в покоління. Хоча часто це також залишки після державних колгоспів. Від Рахова до Колочави щоліта можна побачити овець, які пасуться в горах. Візитною карткою Рахова є щорічний фестиваль «Гуцульської бринзи». У такий спосіб гуцульська громада й натовпи туристів святкують щорічне повернення овець із гір із бринзою, гуслянкою, вурдою і всім, що вівці та корови можуть дати гуцулам на полонині.
Схоже, саме ця частина українських Карпат найкраще зберегла пастуші традиції. Тут ми також знайдемо велике усвідомлення цінності власної культури, виробництва сирів та їхнього популяризування. Коли ми прямуємо на північний захід, то вже помічаємо дедалі менше пастуших слідів. Тільки ще Колочава пам’ятає про своє пастуше минуле. На полонинах навколо неї ще пасуться вівці, хоча з кожним роком їхня кількість зменшується. Ще далі в українських Бещадах овець і корів можна побачити найчастіше в околицях сіл. Випас тут переважно індивідуальний, а також усе частіше можна натрапити на приватні вівчарські ферми. Тут також розводять породи овець, з яких виробляють ягнятину та баранину. З вовни в усіх українських Карпатах виготовляють коци та пледи, які часто можна знайти на придорожніх базарах.
текст і фото: Юзеф Міхалек
Бібліографія:
Пастухування на Гуцульщині, наукова редакція Януш Ґудовський, Варшава 2015
«Карпатський випас», фільм режисера Войцеха Яхимяка, ТВП Краків, 2013
Жива ватра, фільм: https://biggggidea.com/project/dokumentalnyij-film-zhiva-vatra-/
Станіслав Вінценз. «На високій полонині». Варшава, 1980
