Карпати є одними з найбільших гірських хребтів у Європі, площею приблизно 209 тис. км2. Вони простягаються дугою, довжина якої — майже 1300 км, між вигинами Дунаю: під Братиславою на словацько-австрійському кордоні та так званими «Залізними Воротами» на румунсько-сербському кордоні. Геологічні структури Карпат тягнуться навіть трохи далі. Деколи до них відносять також Сербські Карпати на території Сербії.
Гори ці розташовані на території семи європейських держав. Більше половини (55,5%) їхньої площі входить до складу Румунії, 17,1% — Словаччини, 10,3 % — України, 9,3% — Польщі, а приблизно 7,8% — Угорщині, Чехії та Австрії. Самою «карпатською» країною вважається Словаччина, оскільки вони займають 73% загальної площі цієї держави (Варшиньска, 1995).
Джерело: опр. П. Клапита на осн.: Й. Кондрацький (1978), опубліковано у: Вантух M., Клапита Р., Сьродульська-Вєльґус Й. (2016).
Карпати складаються з декількох частин. Найчастіше, коли говорять про Карпатську дугу, називають Західні Карпати, Східні Карпати та Південні Карпати. Однак, у літературі можна зустріти й інші класифікації, наприклад, що її пропонує Кондрацький (1978), на Західні Карпати та Південно-Східні Карпати. Такий поділ було прийнято в цій роботі, однак на основі класифікації Балона та Йодловського (2014), а також Чеппе та Ґерман.
У ній буде представлено поділ Карпат на провінції, підпровінції й макрорегіони, а у випадку Зовнішніх Західних Карпат і Зовнішніх Східних Карпат також на фізико-географічні мезорегіони.
Всередині Карпатської дуги розташований тектонічний провал — низинний Панонський Басейн. Найвищим піком у Карпатах є Герлаховський пік (2655 м над рівнем моря) у словацьких Татрах, а найнижчим перевалом у головному хребті Карпат є Дукельський перевал (500 м над рівнем моря) у Низьких Бескидах на польсько-словацькому кордоні.
Герлаховський пік — з лівого боку на нього веде від Польського Гребеня непростий для подолання скелястий шлях, що називається Дорогою Мартина.
До складу Західних Карпат входять Зовнішні Західні Карпати, Центральні Західні Карпати та Внутрішні Західні Карпати. До складу Південно-Східних Карпат входять Зовнішні Східні Карпати та Внутрішні Східні Карпати, а також Південні Карпати, Трансільванське плато та Західні Румунські гори.
Зовнішні Карпати мають характер середніх гір. Вони складаються з не таких твердих флішових формацій крейдового та палеогенового періодів, тобто з пісковиків, сланців і конгломератів. Вони мають покривну будову. На півночі дуги також з’являється низькогірський тип рельєфу.
До складу Зовнішніх Західних Карпат входять пасма, що належать до макрорегіонів Західних Бескид, Середніх Бескид, Західно-Бескидського та Середньо-Бескидського низькогір’їв, а також Південно-Моравських Карпат, Середньо-Моравських Карпат і Біляв.
Згідно з найновішим поділом Західних Карпат, що його запропонували Балон та Йодловський (2014), до складу Західних Бескид входять Сілезько-Моравські Бескиди, Сілезькі Бескиди, Малі Бескиди, Живецька котловина, Певельсько-Кшечовське пасмо, Яблонківсько-Коняківське межигір’я, Живецько-Кисуцькі Бескиди та Живецько-Оравські Бескиди, Оравські Верхи, Кисуцькі гори та Оравська Маґура. На схід від Живецько-Оравських Бескид простягаються Середні Бескиди (Маковські) та Острівні Бескиди, а також розташовані на південь від них Оравсько-Йорданівське низькогір’я та Ґорце, а далі — Сондецькі Бескиди із Сондецькою котловиною та Попрадське передгір’я (або віднесена Кондрацьким до Сондецьких Бескид Любовньянська височина) і Черховські гори. Найвищим у Західних Бескидах та в усіх Зовнішніх Західних Карпатах є масив Баб’я Ґура (Д’ябляк, 1725 м над рівнем моря) у Живецьких Бескидах на польсько-словацькому прикордонні.
Розташовані на захід від Кисуцьких гір і на південь від Сілезько-Моравських Бескид Яворники, як і Миявське низькогір’я, Білі Карпати, Гостинські гори, Візовицькі гори та Всетинські гори вже належать до Біляв. Натомість до складу Середньо-Моравських Карпат входять Жданіцький ліс, Хржиби, Кийовське низькогір’я, Літенчицьке низькогір’я (пасмо) та Долина Середньої Моравії.
До складу Середніх Бескид входять Низькі Бескиди на польсько-словацькому прикордонні та повністю розташовані на словацькому боці Ондавське та Лаборецьке низькогір’я.
Покутсько-Буковинські Карпати.
З Бескидами сусідить із півночі, відокремлений морфологічним порогом, також флішовий пояс низькогір’їв. До Західно-Бескидського низькогір’я належать Верхньоморавське низькогір’я, Їчинське низькогір’я, Сілезьке низькогір’я і Велицьке низькогір’я (у його складі також іноді виділяють Вісницьке низькогір’я). Натомість до складу Середньо-Бескидського низькогір’я входять: Рожновське низькогір’я, Ценжковіцьке низькогір’я, Стшижовське низькогір’я, Динівське низькогір’я, Пшемисльське низькогір’я та Ясленсько-Саноцька котловина. Іноді вони діляться на Горлицькі низовини, Ясельсько-Кросненську котловину, Ясельське та Буковське низькогір’я. Найдалі на північ простягаються низькогір’я Карпат. Їхній кордон обмежує ареал флішових утворів крейдового та палеогенового періодів, які покривають осадові породи міоценської епохи.
Центральні Західні Карпати складаються з твердих палеозойських кристалічних порід, метаморфічних і мезозойських осадових порід, а також кайнозойських вулканічних порід (Кондрацький, 1978). Їхньою характеристичною особливістю є горсти. Згідно з Балоном та Йодловським (2014) та іншими, до них належать пасма, що входять до складу Підгалянської низовини (яку також називають Оравсько-Підгалянською низовиною або Оравсько-Підгалянською котловиною), Малих Карпат, долини Середнього Вагу, Малої Фатри, Татрів, Нітрансько-Турчанскої низовини, Списько-Ліптовської низовини, Списько-Шариських гір, Трибеча та Нижнін Татрів, до яких також належить і Велика Фатра. Найвищою вершиною Центральних Західних Карпат і всіх Карпат взагалі є Герлаховський пік (2655 м над рівнем моря) у Високих Татрах.
Західні Бещади (Високі) — вид із перевалу Вижна на Царинську полонину, у глибині — група Тарниці.
Внутрішні Західні Карпати є найбільш розлогою частиною всієї західнокарпатської провінції. Її ядром є Рудні Гори, що складаються з палеозойських і кристалічних порід, іноді покритих тріасовими вапняковими відкладами, але тут також трапляються й молоді вулканічні породи, низовини, заповнені палеогенським флішем та неогенськими пісками, мулами та мерглями (Кондрацький, 1978). Згідно з Балоном та Йодловським (2014), до них належать пасма, що входять до складу низовини Верхнього Грона (Борозна Грона), Західних Рудних гір, Східних Рудних гір, низовини Іпеля-Горнада (низовина Іпеля-Слани), до яких також відносять Кошицьку котловину, Словацько-Угорський карст, Слансько-Токайські гори, Північно-Угорське середньогір’я, до якого належить також Чергат.
Зовнішні Східні Карпати (Східні Бескиди), є продовженням Зовнішніх Західних Карпат, причому є значно вищими від них. Вони характеризуються тектонічно й літологічно зумовленою гратчастою системою пасм. За даними Кондрацького (1978) та інших географів, до їхнього складу належать Східні Лісисті Бескиди, Східні Полонинські Бескиди, Молдавсько-Мунтянські Карпати та Східні Підкарпати. До складу Східних Лісистих Бескид входять Саноцько-Турчанські гори (Низькі Бещади), Берегові Бескиди, Західні Бещади (Високі Бещади), Східні Бещади (Сколівські Бескиди), Ґорґани та Покутсько-Буковинські Бескиди (Гори). До складу Східних Полонинських Бескид входять Рівна Полонина, Боржава, Полонина Красна, Свидівець, Чорногора та Гринявські Полонини. Найвищою вершиною в Зовнішніх Східних Карпатах є Говерла (2061 м над рівнем моря) у Чорногорі.
Покутсько-Буковинські гори в районі Писаного Каменя. Здалеку він нагадує велику скалу, покриту символами та написами. Згідно з легендою, це курган, у якому знайшов останній притулок король у золотих обладунках.
До складу Молдавсько-Мунтянських Карпат входять Буковинське Прикарпаття, Стинішоара, Таркеу, Чукаські гори, гори Ойтуз, гори Вранчеї, гори Бузеу, гори Ґирбова, а до складу Східних Підкарпат — Молдавські та Мунтянські Підкарпати.
Внутрішні Східні Карпати, на відміну від флішового поясу, не є продовженням Центральних і Внутрішніх Західних Карпат. Їхнім характерним елементом є гірський пояс вулканічного походження довжиною понад 400 км, що перевищує Келіманські гори, які мають 2000 м заввишки (Кондрацький, 1978). За даними Кондрацького (1978), до них належать пасма, що входять до складу Мармароських Карпат, Мармароської котловини, Роднянських гір, Бистрицьких гір, Вигорлат-Гутинського хребта, Келімансько-Гаргицького хребта та Ґеорґенсько-Брашовскої низовини. Найвищою вершиною Внутрішніх Східних Карпатах є Петрос (2305 м над рівнем моря) у Роднянських горах.
Південні Карпати становлять найкомпактнішу та найбільш високу частину всієї Карпатської дуги. Вони складаються в основному з кристалічних та метаморфічних порід, іноді покритих вапняковими мезозойськими відкладами (Кондрацький, 1978). За даними Кондрацького (1978), до них належать пасма, що входять до складу групи Феґераш, групи Паринг, групи Годеан-Ретезат, Банатських гір, масиву Пояна-Руске, Південних (Ґетицьких) Підкарпат. Найвищою вершиною в Південних Карпатах є Молдовяну (2543 м над рівнем моря) у горах Феґераш.
Західні Румунські гори (Апусені) — це кристалічний масив, який оточують осадові гірські породи мезозойської та кайнозойської ер із масивними інтрузіями та вулканічними виливами. Своїм характером та будовою вони нагадують Центральний Французький Масив (Кондрацький, 1978). Згідно з Кондрацьким (1978), до них належать пасма, що входять до складу Біхарів (Біхорів), гір Муреші, гір Кьорьоша, гір Месеш-Сеш. Найвищою вершиною в Південних Карпатах є Кукурбета (1848 м над рівнем моря) у Біхарах.
Трансільванське плато — це пологі пагорби, що сягають висоти 500–700 м над рівнем моря. У неогені утворився седиментаційний басейн, у якому накопичувалися скельні породи з навколишніх гір — гравій, піски та мули (Кондрацький, 1978). За даними Кондрацького (1978), до нього належать елементи, що входять до складу Самоської височини, Трансільванської рівнини, долини Середньої Маруші, Тирнавської височини, Фегераської котловини, котловини Сібіу та котловини Хацег.
Високі Татри — вид на Риси зі Шпіґласового перевалу.
