Народна демонологія Бойківщини багата й різноманітна. Вірування в опирів, відьом-босуркань, майок, вовкунів, градобурників та інших духів і надприродних істот становлять невід’ємну частину світоглядних уявлень бойка. Повсюдна тут також віра у домашніх духів, серед яких найпопулярнішим є так званий «дух-збагачувач», чи «домашній чорт», уявлення про якого притаманні як для всіх західних слов’ян, так і для значної частини західноукраїнських теренів.
Найчастіше бойки називають домашнього чорта годованець. Також поширені назви хованець, вихованок, плеканчик, допоміжник, пастушок, щасливець, домашній, підхалупник, засідич; той, шо на горіщи; той, шо за платвов сидит та ін. Характерна традиція називати годованця відантропонімними назвами, як-от антипко, михасько, петрусь, федьо. Унаслідок ототожнення з чортом побутують ще такі назви, як чорт, нечистий, біда, дідько, вертепник, моцейник та десятки інших. Відома бойкам і назва домашнього духа домовик, хоча, за словами автохтонів, «домовик – старші люди не казали».
Годованець, як вірять, заведеться й буде шкодити у хаті, яку побудували на «нечистому пляцу», зокрема на місці, де його колись «вигодували». Якщо після входин виявляли щось непевне, то навіть наймали толоку і переносили хату «на півґрунта». З цієї причини остерігалися розширювати «предвіцьку» – предковічну, давню загороду обійстя, щоб не «пригородити дідька».
За іншим уявленням, домашній чорт через сім чи дев’ять років постає з душі некщеника – померлої неохрещеною дитини, мовляв, «як дівка верже дитину некщену, шо воно не мало хреста, та з нього був годованець».
Поширений варіант купівлі годованця з якою-небудь річчю чи безпосередньо з хатою, яку продавали «з усім». Аби не набути «біду», належало відповісти, що «з усім» не купуєш («Котрі люди знают, то кажут, шо ти мені зо всім не продавай, а тілько корову чи шо там», «То колись і таке продавали: «Бери зо всім». А ти мав сказати: «Зо всім ти собі остав». То ніколи не можна брати»). Про всяк випадок, нічого не купували й «за сім»: «Не мож купувати нічого за сім і зо всім. Бо то мож за тано в міскі купити т о г о». Люди, які по незнанню так набули годованця, мали з цього лише шкоду: «Один тут не знав, коли купував, а купив з чимось, а потому, кажуть, шо його так мучило… то він гет спух, то він гет до ксьондза ходив, той ксьондз ходив кропити туда, то страшне. То в хаті не дає і спати, кажуть, шо воно гримає, шось там в комині лускає, шо то нема ні спаннє ніякого».
Можна було і з власної волі набути духа-збагачувача у непростих. На Бойківщині поширений сюжет, як ворожбит продав його чоловікові у мішку, з умовою не заглядати туди, доки не дійде додому. Звичайно ж, чоловік не втримався і відкрив мішка дочасно: звідти чкурнув кіт, а гроші було втрачено.
Найчастотнішим варіантом, проте, бул о вик охування домашнього чорта зі зноска – маленького, останнього чи першого у кладці курки яйця з несформованим жовтком.
Знайшовши зноска, бойки одразу нищили його: зазвичай «перемітували» лівою рукою «навідліть» чи позад себе де небудь «по корчах», «в дебрю»; «вергли» через дорогу, через пліт, а найчастіше – «метали» через хату або стайню.
Хто ж хотів мати годованця, той дев’ять (рідше сім, дванадцять) діб «вигрівав» зноска під лівою пахвою. Весь цей час не можна було «ни христити сі, ни молити сі, ни вмивати сі», «ні до кого сі ніц не обзивати сі», не їсти взагалі або їсти пісне й несолене, до того ж лише у коморі й без свічки. Нерідко зноска клали під пахву з розрахунком, щоб останній день припав на Великдень. Як у церкві перший раз заспівають «Христос воскрес!» належало сказати: «І мій воскрес!» Відтак зі зноска вилупиться якесь «чорне курятко» або «з яйцьа вискочит паничик і питат ся: «Чого пожадаш? То я ти буду на помочи». Водночас бойки переконані, що до годованця потрібно ще «знати», інакше він забирає владу над тим, хто його викохав, і зводить людину зі світу; також визнають вкрай небезпечним випадково роздушити зноска при «вигріванні».
Багато хто вважає, що годованця «ніхто не видит, лишень той, шо буде єго мати». Інші вірять, що «він в шо хоче, в те й може ся перекинути: він і в людину, і в дубину, і в кота, а як треба, то зовсім невидимий буде». У подобі тварини найчастіше показується як чорний чи червоний кіт, великий собака, чорний кінь, свиня, вуж. У подобі людини – це «великий хлоп», панок, «воєнний»; на вигляд як господар, тільки маленький; маленька істота у капелюсі й у червоних «портках», хлоп’ятко в «капелющати», «дітвачок», «бахурець»; маленький дідок, що час до часу вилазить з-під припічка і курить файку; «такий дідочок з коштуриком», жебрак. Часто годованця описують як волохату істоту: він «малий оброслий», «отакий маленький хлопчик такийво, але шо волосся таке, як на мавпі», «такий лахматий дідо».
Як правило, годованець виявляє себе у характерну для «нечистої сили» пору – увечері чи вночі близько опівночі, хоча трапляється, що й у полудень.
Мешкає домашній дух зазвичай де-небудь у стайні чи в хаті: у сінях, у коморі, у кутку, під столом, на «п’єцу», за комином чи у комині, на припічку або «у підпечі, як мало палєт», на горищі (на «стриху», «поді», «даху», «верху») за платвою чи десь у куті. Простежується тісний зв’язок годованця з «підлогами», підвалинами хати: якщо саму хату, де підозрювали його присутність, ще можна було розібрати й продати, то розбирати підвалини не ризикував ніхто (а найкраще було з такої хати взагалі «не рушати нич, ни щепки не брати»). Любить годованець оселитися й у дереві, яке росте на обійсті чи на межі, особливо у корчах бузини, у старих дуплавих деревах.
За власника домашнього чорта казали: «Хрест на грудях, а дідько на плечах». Він міг стати найбагатшим у селі, бо «помічник» стеріг господареве добро, попереджав про шкоду, оберігав хату від пожежі; усе допомагав робити: підказував, де орати і коли що сіяти, ходив коло коней, пас корову, прав білизну, молов на жорнах, різав січку, допомагав торгувати і навіть підкидав гроші чи міг наділити господаря вінкльовими грошима, інклюзом – тобто так званою «нерозмінною монетою». При бажанні можна було мати кількох годованців для різних видів робіт чи для талану в якій-небудь сфері. Наприклад, набували одного духа «до хати», а іншого – «до стайні» (хоч призначити годованця «до хати» було небезпечно для господаря, «бо два господарі в хаті не може бути»). Нерідко трапляються сюжети про зв’язок із годованцем людей, котрі «щось знають», зокрема майстрів-будівельників, пасічників, мельників, музикантів; упирям і чарівницям він начебто допомагає відбирати молоко у чужих корів та чинити іншу шкоду людям.
Господар духа-збагачувача, однак, мав і суттєві невигоди. Він мусив годити домашньому чортові, адже якщо той розсердиться – господарка занепадає, а люди хворіють і вмирають. Окрім того, там, де є годованець, нібито «не годують сі діти», родяться каліки. Він заставляє господаря грішити, виконуючи брудну роботу у великі свята. Якщо кого не вподобає – скидає під час сну з місця. Власники годованця часто помирають не своєю смертю або ж довго не можуть діждати смерті, важко конають, аж доки не передадуть чорта іншому господареві. Господарка, де тримали годованця, врешті-решт зводиться нанівець.
Повсюдним є переконання, що годованця потрібно годувати несоленим, наприклад, вареними яйцями чи часткою з кожної страви, яку защодень споживали самі. Трапляється уявлення, що годованця годують раз на рік на Святвечір дванадцятьма несоленими стравами. Зазвичай же в якому-небудь черепку ставили «на під» несолену кашу.
Якби хто дав годованцеві соленого чи свяченого, той відімститься на худобі чи на господарці загалом: повідв’язує худобу або позакладає її сторч ногами за драбини, виверне зерно на сіни, зробить у хаті «переверти» тощо. Поширеним є сюжет про те, як господар відлучився з обійстя, перед від’їздом наказавши наймитові віднести на горище несолену кашу. Той всупереч настанові солить страву – і домашній чорт «воює», аж доки господар не повернеться і не залагодить ситуацію.
Пити годованцеві дають нібито зі сліду людини; за одними свідченнями – «годували ’го кров’ю: лизав кров з бочки», за іншими – «під дашок на вугла давали ’му молока».
Збутися годованця важко, особливо якщо він «вигодуваний» на цьому «пляцу». Все ж, способи були. «Біда» не матиме приступу до хати, яку обсипали свяченими пшеницею чи самосійним маком, окропили свяченою водою. Аби збутися домашнього чорта, йому давали неможливе завдання – випрати чорну вовну набіло. «Вичитати» годованця з хати міг священик. Вміли «раду давати», знали «молитву» від нього «вроджені» упирі, ворожбити, майстри тощо. Нарешті, домашнього чорта можна було продати у той самий спосіб, що й набули, тобто «з усім».
Годованця можна було й знищити. Як і чорт, він боїться блискавки («де грім – то в него б’є»). Відтак популярним є сюжет, як господар бере його перед грозою у поле оглянути посіви, обіцяючи прикрити капелюхом, однак не виконує обіцянки – і годованця вражає блискавка. Згине годованець і після того, як обілляти його окропом.
Нині володіння годованцями бойки зазвичай співвідносять з давніми часами: «Але то – давнє-давнє. Тепер нема вже тих дідьків. То вже война винищила – і ті дідьки, і всьо». Попри це, досі остерігаються купити хату чи яку-будь річ із годованцем (вважаючи, що він допомагає лише тому, хто його вигодував, а іншим шкодить), бояться, щоб не перейняти годованця від агонізуючої людини. Привертає увагу, що попри помітний показовий скепсис (мовляв, «люди брешуть, то й я вам брешу») майже у кожній розповіді про годованців відчувається прихована віра в їхнє існування. При цьому в переважній більшості випадків йдеться радше про небажаність контакту з годованцем для себе, як про страх перед ним. Свідчення інформаторів часто не містять осуду чи ворожості до тих, у кого він нібито є чи був. Вони просто констатують факт, що годованця може виносити собі будь-хто і той буде допомагати хазяїнові. Трапляється навіть, що про такі випадки говорять з жалем, адже там, де є годованець, насправді «нема в добрі нічого».
Бібліографія:
Галайчук В., Українська міфологія, Харків 2016
Войтович Н., Народна демонологія Бойківщини, Львів 2015
Автор тексту: проф. Володимир Галайчук
Фото: Małgorzata Pociask
