Маленька, непримітна хатинка на вершині пагорба в сьогоднішній Верховині, колишньому Жабйому, наповнена унікальною атмосферою. Це світ Романа Кумлика і водночас — світ унікальних музичних традицій, що вже зникають із сучасної реальності. Невелике приміщення на другому поверсі заповнене скарбами минулого. Це інструменти Гуцульщини, зібрані і врятовані від зникнення в небутті.
Померлий 2014 року Роман Кумлик увійшов в історію як найвідоміший із музикантів сучасної Гуцульщини. Він був віртуозом у своїй справі, мультиінструменталістом, який воскресив музичну традицію на Гуцульщині та допоміг просувати її в сучасній формі. Концерти Романа Кумлика та його гурту «Черемош» прославилися у всьому світі, зокрема в Польщі, яку він часто відвідував, починаючи з 90-х років минулого століття. Він співпрацював, зокрема, з Люблінською та Варшавською філармонією, Центром театральних практик «Ґардзєніце», приятелював з оркестром Святого Миколая з Любліна, був частим гостем на фестивалі «Фольклорні Миколайки».
Як він сам говорив: «Експонати я збирав протягом 25 років. Серед них є костюми, вишивка, різноманітні ремісничі вироби, інструменти, документи, публікації про Гуцульщину — Володимира Шухевича, Оскара Кольберґа, Станіслава Мерчинського, Станіслава Вінценза. Нарешті, народні інструменти, від трембіти до дримби. Серед них є ґайди, флейти, 8 прикрашених на різні способи цимбалів — найстаріші з них мають 150 років, наймолодші — 50, є 24 скрипки, барабани».
Дочка Романа Кумлика, Наталія, демонструє гру на гуцульській трембіті
Митець присвятив життя не тільки накопиченню матеріального надбання музичної культури Гуцульщини, а й також більш швидкоплинній і невловимій традиції — самій музиці. Протягом багатьох років він записував мелодії, вчився відтворювати їх на зібраних і виготовлених ним власноруч інструментах. Він був самоучкою, але, безсумнівно, майстром у своїй справі, який врятував нематеріальну спадщину своєї малої батьківщини від забуття й дав їй нове життя — у вигляді численних концертних виступів, нових аранжувань, музичних платівок.
Тепер спадок Романа Кумлика перейшов до його доньки, хоча за життя він навіть не припускав, що одна з двох перспективних студенток-медиків візьме на себе відповідальність за подальшу долю гуцульської музичної традиції. Наталія Кумлик успадкувала талант від батька. Вона оволоділа безпомилковою грою на інструментах і, як і її батько, усього навчилася сама. У невеликому музеї, влаштованому у Верховині, вона нині організовує музичні майстер-класи, під час яких демонструє техніку гри та розповідає про традиції, що супроводжують музику. Адже музика була невід’ємною частиною життя гуцулів.
Першим важливим контекстом, у якому вона згадується, є весільні обряди. Роман Кумлик — який крім гурту «Черемош» сам грав у весільній капелі — розповідав: весільні музиканти повинні добре розбиратися в мелодіях, традиційних для кожного села, особливо в обрядовому репертуарі. Одного разу скрипаль, який мене замінював, не знав закарпатських мелодій — це була проблема. У Верховині під час співу акомпанують на сопілці, баяні (кнопковому акордеоні) і скрипці, а на Закарпатті повинна грати вся капела. Ми граємо, але тут ніхто не співає. Я навіть знаю, на які мелодії весільчани на Закарпатті люблять співати, а на які ні. Весілля — це важка робота. На весілля гурт збирається в суботу близько одинадцятої ранку. Музиканти починають грати вже під час прикрашання «смерекового деревечка» — весільної різки, а втім частина з нас підключає звукову апаратуру. Потім увесь гурт супроводжує молодят дорогою до РАГСу. Після повернення починаються веселощі, а гості збираються навіть до десятої години ввечері. Вечірка іноді триває до ранку. Після декількох годин відпочинку гурт бере участь у весільному поїзді дорогою до церкви та знову до ранку понеділка».
Іншим звичаєм, про який згадав митець, був звичай колядування. Як і кожний гуцул, я був колядником, зокрема, п’ять років березою в дитячому гурті колядників. Мене обрали заспівувачем, тому що я з дитинства знав дуже багато пісень. Я без проблем міг запам’ятати навіть сто двадцять один куплет пісні про Олексу Довбуша. Я ще не знав «Отче наш», але про Довбуша вже співати вмів. Кажуть, за столами дядько грав, а мене тримали на руках, щоби було краще чути, як я співаю».
Не можна не згадати і про те, яку важливу роль грала музика в магічних обрядах, що супроводжували споконвічне традиційне життя на полонинах протягом піврічного сезону випасу. Конкретні звуки сигнальних інструментів, пастуших рогів, трембіт, сопілок знаменували собою особливий час — час переходу. Вони сповіщали про прихід світанку, настання весни після довгої зими, супроводжували народження людини, а також відправляли її в останню путь на похоронних церемоніях… Згідно зі стародавнім віруванням, шум, какофонія звуків, відлякує злі сили. Усі магічні процедури, що наполовину мають коріння в християнській традиції, а наполовину є спогадом про давніх — язичницьких ще — сил і божеств, що володіють природою й людськими долями, мали за завдання захищати здоров’я та життя людей. Ході худоби та пастухів, що вирушала наприкінці квітня — початку травня на полонини та відкривала тим самим сезон випасу, особливо загрожували атаки злих сил. Вона не лише йшла в грізні гори, повні небезпечних скель, круч і грізних тварин, але й у небезпечний, неосвоєний простір, де в куточках серед скель ховалися колишні, грізні сили, зло…
Хода відбувалася під акомпанемент звуків, що видавалися найрізноманітнішими духовими інструментами, пісень, криків, голосів людей і тварин, що зливалися один з одним. Зло мало відступити, а майбутній сезон у горах — бути безпечним.
Сигнальним інструментом, що найбільш асоціюється з Гуцульщиною, є трембіта. Її походження не до кінця відомо. Вона, ймовірно, прибула з Азії, де також трапляються її різновиди, наприклад, такі, що супроводжують своїм глибоким звучанням обряди в буддійських монастирях. Звук трембіти має бути гучний, нагадувати звуки грому, шурхіт лісу, шум стрімкого гірського потоку. Гуцульська трембіта надзвичайно легка, хоча має майже чотири метри завдовжки. Згідно з традицією, її виготовляють із двох порід дерева. Головна труба робиться зі смереки — сухої сосни. Потім дві половинки труби, з яких майстер вибрав серцевину, стягуються обручами з берести, зібраної навесні. Щоби підготувати трембіту до гри, її треба належним чином зволожити. Для цього мундштук змочують водою, а навіть «пригощають» горілкою…
Завдяки таким людям, як Роман Кумлик, його донька Наталія, а також багатьом іншим музикантам, що продовжують його справу, музична традиція Гуцульщини зберігатиметься. І хоча зараз її змішують, як і все решта, трішечки з «українським диско», трішечки з західною попмузикою, вона й далі залишається живою.
