Музеєм народної культури Карпат із пристрастю водив нас син власника та автора ідеї — Тадеуша Кєлбасінського, який уперше прибув сюди в 50-ті роки минулого століття в межах гірських походів Низькими Бескидами, що їх проводило Лодзинське відділення Карпатського товариства. У 70-ті роки від оселився тут через любов до Лемківщини та майбутньої дружини. Відтоді вже наступні покоління піклуються про місцеву традицію.
Вільхівці — це 500-річне село в самому серці Низьких Бескид, яке було засноване на злитті річок Вильшня та Вільхівчик, у його центрі височіє гора Гірб. Це одне з небагатьох бескидських лемківських сіл, у якому безперервно проживає населення лемківського походження. Завдяки підробленим документам їм вдалося уникнути депортації в межах операції «Вісла». Нині тут є 16 сільських господарств.
Назва села походить від вільхи, дерева, яке українською мовою називають «вільхою». До Другої світової війни село налічувало приблизно 90 господарств і орієнтовано 500 жителів. Одну з останніх збережених у незмінному вигляді лемківських хиж, майже в останній момент вдалося врятувати. Пан Тадеуш Кєлбасінський купив її 1981 року й перетворив на відкритий музей.
Як і в давнину, дах лемківської хижі покривають майстерно укладені китиці.
Дерев’яна хижа була побудована 1910 року, до реєстру пам’яток була внесена 1986 року. Пан Тадеуш зберіг хату в незмінному стані. Її конструкція — це традиційний зруб. Будівля під одним двосхилим дахом, критим солом’яною стріхою: альков, сіни, стодола, комора, корівник. Кімнати тут низькі, вікна маленькі, ліжко коротке, стіл, стільці та лавки для відпочинку та для сну, скрині для одягу, на стінах — ікони, зображення святих. Важливим місцем є велика кухонна та хлібна піч із добудованим комином, до 50-их років ХХ це ще була курна хата (!). У всіх приміщеннях зібрано експонати з навколишніх сіл. Пан Тадеуш також привозив їх із Сондецьких та Низьких Бескид, Бещад, а також із Бойківщини та Гуцульщини. Сусіди постійно приносять йому щось нове. Тут багато цікавинок, вироблених у домашніх майстернях: польова колиска, щипці для завивки волосся, коса для шульг, оригінальний лускунчик. Крім того, фронти Першої та Другої світової війни, що змагалися за Дукельський перевал, залишили після себе безліч артефактів: шоломи, хрести, гільзи, обойми, мортири, міни, стовбури від зенітних установок, кулемети, мапники, фляжки й навіть дивні декоративні вази, виготовлені з танкових гільз.
Експонати подорожують — демонструють себе й в інших відділеннях Карпатського товариства, що підтверджує не тільки пристрасть пана Тадеуша до збереження цих предметів, а й бажання ділитися ними зі світом. У коробках ми знаходимо упаковані та підготовлені до подорожі, або які тільки-но з неї повернулися, вишиті серветки, кольорові наряди, дошки з фотографіями мініатюр карпатських церков.
Інтер’єр дерев’яної хати заповнюють старанно відновлені експонати.
Пан Ґжеґож Кєлбасінський, син Тадеуша, розповідає з нестримною енергією, а також дуже гостинний. Однак час від часу зазначає, що лише батько розповів би нам про це з подробицями… Дивлячись на карту з розташованими хатами та іменами їхніх власників, він наголошує на величезній документальній роботі, яку виконав тут його батько протягом багатьох років. Він звертає нашу увагу на дахи, криті стріхою. Шість років тривала їхня заміна: аж чотири тисячі китиців накрутив господар з-під Тичина. Це вже традиція, що йде в минуле — виходить дорого, проте як цього вимагає майстерність та давнє ремесло. У такий спосіб виконаного покриття вистачить на 50 років, хоча раніше солома була тонше — в одному китиці було майже 1000 штук, а зараз — може 500. Пам’ятайте також, що дах із північного боку служитиме довше — завдяки меншій різниці температур у порівнянні із зігрітим сонячним світлом півднем.
Поруч із хижею-музеєм розташована церква Перенесення мощей Святого Миколая з Мір Лікійських у Барі з кам’яним мостом.
Словничок:
хижа — дерев’яна споруда, що складається з однієї будівлі, яка має півтори або дві травеї. Під одним дахом розташовувалися в ній житлові та господарські приміщення, а також приміщення для худоби. Горище виконувало функцію стодоли. У лемків будівля має 25 м завдовжки та 6—7 м завширшки. Покрита вона була двосхилим, високим дахом кроквяної конструкції (висота даху вдвічі перевищувала видиму з-під нього висоту стін). Дах спочатку покривали соломою, а в другій половині XIX століття почало з’являтися, спочатку на Західній Лемківщині, ґонтове покриття. Для будівництва використовувалися напівбалки, а від рубежу XIX та XX століть також обтесані з чотирьох боків ялицеві або ялинові балки. Використовувалася зрубна конструкція. Досить розповсюджені були фарбування зовнішніх стін, часто тільки житлової частини. Час від часу замість фарбувати, будівлю білили, часто тільки щілини між швами, які перед цим заповнювали глиною.
Вздовж однієї або декількох стін бігла так звана захата, або кількадесятисантиметровий коридор, що відокремлював приміщення за допомогою стіни, складеної з дощок, від зовнішньої стіни. Захата не тільки сполучала різні приміщення хижі, але й допомагала зберегти тепло. Вона також служила як склад дрібніших сільськогосподарських приладів. Розташування приміщень практично завжди було однакове. Ліворуч або праворуч від великих сіней знаходилися житлові приміщення: кімната (сама хижа), за нею альков. Обидва опалювались однією великою піччю (кухонною), яка займала до 1⁄4 поверхні кімнати (на неї могли спати три особи). До середини XIX століття хижі були курними, пізніше почали з’являтися півкурні (дим відводили на горище). Печі з коминами почали будувати лише після Першої світової війни. У приміщеннях не було підлоги, лише глиняна долівка. Вікна були маленькі, а двері низькі, щоби запобігти відтоку теплого повітря. Навпроти сіней була комора. У заможних господарствах з іншого боку від сіней можна було побачити додаткову кімнату, а за нею приміщення. Але в принципі, там одразу ж була стайня з корівником, а поруч із нею майданчик (тік), на якому ставили фіру, зберігали сільськогосподарські знаряддя. Над током не було перекриття, там клали сіно на горище.
стріха — покриття із соломи або очерету, яким крили дахи із сильним ухилом. У даний час переживає ренесанс у регіональному будівництві (готелі), а також у житловому будівництві.
Товщина стріхи на житлових будинках становить приблизно 35 см. Оригінальні дахи, криті стріхою, можна зустріти, зокрема, у Карпатському передгір’ї, Мазовії, Поліссі, Кашубах та в Західній Померанії.
Раніше стріхи робили з житньої соломи. Солома мала бути скошена рано — коли вона була ще зелена. Стара, перезріла та коротка солома не підходила. Стріхар (особа, що покриває дахи стріхою) очищав матеріал через струшування. Він робив це, хапаючи солому за колосся та сильно струшуючи. Тоді трава, бур’яни та короткі травинки випадали. Житня солома мала була бути ретельно вимочена, інакше насіння, що залишилися в соломі, могло прорости, а також привабити мишей, які могли пошкодити стріху. Наступною операцією було скручування в спеціальних скриньках головачок (подвійних скручених снопів), також званих китицями. Ремісник брав два снопи, укладав їх один на одного в скрині, скручував перевесло. Потім зв’язував два снопи перевеслом прямо під колоссям, вставляв патичок між снопами та обертав один сніп навколо іншого на 360 градусів. Такий куль потім клали на дах і прив’язували до лат. Солому укладали знизу, шарами, так, щоби наступний шар покривав перевесла попереднього. Нарешті, на гребені стріхи встановлювали дерев’яні козли та прибивали поперек даху ключини, щоби захистити від вітру. Сьогодні дахи рідко криють соломою, найчастіше очеретом. Солома менш довговічна та швидко гниє.
Раніше було кілька способів виконання покриття даху. Найчастіше сніпки укладали колоссям догори, рідше колоссям униз (це було покриття, для якого треба було менше соломи, але воно було й менш довговічним). У деяких реґіонах Польщі солому притискали жердинами до лат і зв’язували вербовими прутами.
