Гуцули (укр. Гуцули, рум. Huțuli) — це етнічна група горян, що населяють частину Східних Карпат — Ґорґани, Чорногору, Свидовець, Мармароські Карпати, Гринявські полонини та Покуцько-Буковинські Бескиди. Вони мають мішане русинсько-волоське походження, що вплинуло на загальний характер цих земель в історії.
Hutsul exhibits at the National Museum of Hutsulshchyna and Pokuttya Folk Art in Kolomyia
У повсякденному житті вони займалися розведенням великої рогатої худоби та її перегоном, полюванням і торгівлею, однак їхньою спеціалізацією стало пастухування. Уже Оскар Кольберґ, видатний польський фольклорист та етнограф, в одному зі своїх томів «Творів для всіх», присвяченому «Карпатській Русі» (том 54), намагався визначити ареал, у якому були розташовані селища гуцульських пастухів. Це було Покуття, Буковина, частки прилеглої Угорщини, колишній Стрийський циркул уздовж північно-західного кордону Угорщини, аж до сіл Майдан і Росульна, далі на схід і південь, досягаючи колишніх Станіславського та Коломийського циркулів, далі на північ, поруч із містами Солотвина, Надвірна, Делятин, Пістинь, Косово й Кути, потім скрізь межі Буковини в районі Ватра-Молдавиць та до Кірлібаби. Варто зазначити, що Кольберґ використовував тоді геополітичну номенклатуру кінця XIX століття, що в наш час є своєрідною історичною диковинкою. Варто також зауважити, що території, що їх займають гуцули, отримали також назву, пов’язану із назвою, народу, що їх населяє, отже в літературі й донині трапляється назва: Гуцульщина.
Один із найвидатніших дослідників Гуцульщини, Володимир Шухевич, писав про гуцулів у такий спосіб: Цей гуцул. Для якого кінь і рушниця були донедавна недоступними товаришами, цей гуцул, який грою своєї трембіти вітає на полонині сонце, що сходить, і прощається нею з товаришем, покладеним у могилу, — стане незабаром міфічною постаттю. Зі свого боку Оскар Кольберґ додав дещо від себе: Гуцул вірить у привидів, упирів та боїться їх. Люди похилого віку в горах спілкуються з потойбічним світом, знають майбутнє, ворожать по руках, по висоті пташиного польоту, по нутрощах звірів. У наведених вище цитатах перед нами постає таємничий народ, насправді майже «міфічний», як назвав їх Володимир Шухевич, безумовно, який твердо дотримується своїй власних традицій і культури, яка ґрунтувалася на географічних умовах, а ті, зі свого боку, визначали повсякденну поведінку людей, що населяли ці території. У цих двох лаконічних у своєму вираженні цитатах, але точних у своєму описі, він дає нам зрозуміти, що мова йде про пастухів, чий фах поглинув усе їхнє життя, а також ставлення до нього. Повсякденність життя гуцулів відбивається в їхньому фольклорі, у широкому спектрі цієї сфери життя, наприклад, у казках та легендах, що походять із цього регіону, сільських співах і прислів’ях, які використовуються й донині. Ми знаємо, що «літературна» творчість фольклору Гуцульщини дуже сильно розвинена, повна місцевих мотивів, але також і універсальних, що їх можна зустріти в інших регіонах європейського континенту, або мандруючи цим мікрорегіоном, у Карпатах.
Traditional high mountain pastoralism on the slopes of Gorgany
Фах пастуха в минулі часи
Початок пастухування серед гуцулів сягає корінням XIV і XV століть, коли частину Східних Карпат колонізували волохи. Те, що залишилося після волохів та фаху, що вони його практикували, це термінологія, що походить із румунської мови, а також із притаманних пастухам традицій. Варто додати, що в цих умовах відбувалася асиміляція волоського населення з місцевим русинським населенням, з якого походять гуцули-пастухи. Вони оселилися на високих гірських ділянках та перейшли від кочового способу життя до осілого. Безсумнівно, на це вплинули природні умови, тобто широкі полонини, галявини, розташовані серед лісів, а також багаті кормами луки. Гуцули випасали різноманітну велику рогату худобу, але переважно кіз, овець, коней, корів та биків. Увесь цикл випасу був визначений природними чинниками. Початок випасу, а отже, поява худоби на схилах, припадав на 6 травня, на день святого Юра за літургійним календарем греко-католицької церкви. У той час на полонинах було менше снігу, а схили були відкриті та добре освітлені сонцем. Зі свого боку, 22 травня, тобто на св. Миколая, офіційно розпочинався пастуший сезон, що урочисто святкувалося протягом усього періоду кінця травня — початку червня. З цим пов’язані мотиви полонинського ходу та подай на мир. Завершення пастушого періоду також регулювалося деякими віруваннями, які були джерелом наказів. Після впорядкування пасовища чекали поки згасне ватра, тобто вогонь, у так зв. стаї. Було заборонено гасити вогонь. Гуцули вірили, що пастухи, які погасять ватру, невдовзі помруть. Заборонялося входити до стаї або колиби (табору) протягом декількох днів після того, як вогонь згасав. Шаласом заволодівав демон, якого називали мара, який виконував роль його опікуна. Це був дух людини, яка померла швидкою смертю. Зазвичай завершення пастушого сезону припадало на свято Успіння Божої Матері, тобто на 28 серпня. Найбагатші пастухи серед гуцулів називалися ґаздами. Це аналогія, хоча б із підгалянськими горянами, у яких ми також можемо зустріти це слово. Сезонне пастуше господарство на полонині належало депутату, який, зі свого боку, наймав бацу, тобто гуцульського ватажка. Сам початок випасу називали словом веснування. Юнаки, які допомагали на полонинах, — це так звані гонінники. Крім того, окремі пастухи, які доглядали за конкретними тваринами, мали свої назви: вівчар — пастух овець, за баранами та безплідними вівцями доглядав яловчар, зі свого боку, коровар або гайдей випасав рогату худобу, а бовгар був опікуном волів, коней — стадор, а кіз — козар. Переваги, що вони їх отримали з пастухування, — це, насамперед, худоба, молочні та м’ясні продукти, шкіри, а також шкіряні та полотняні вироби. Після завершення сезону починається сезон повернення до домівок, приготування продуктів, а потім їхній продаж у місцевих селах, а також у великих міських центрах. Перед усім, однак, готувалися до наступного пастушого сезону.
Гуцули-пастирі сьогодні
На Гуцульщині, попри післявоєнні зміни власності та нинішні економічні перетворення, збереглося традиційне високогірне пастухування. Нині, наприклад, у Чорногорі функціонує майже 40 сезонних пастуших господарств, які намагаються культивувати традиції своїх батьків. Найбільша їхня кількість присутня в західній частині цих гір, а саме в масиві П’єтроса й Шешулі. Пастухуванням там займаються жителі сусідніх із полонинами сіл, таких як Квасів, Розтік та Богдан. У східній Чорногорі пасуть стада пастухів із Бабі в околицях Косова та Рахова. Чи ці назви населених пунктів не здаються нам уже знайомими? Звісно же! Наприкінці XIX століття саме про них згадував Оскар Кольберґ, який розглядав проблему розташування Гуцульщини на карті Східних Карпат. Повертаючись до сучасності та теми пастухування — нині цей фах надалі є. Звичайно, не в такій інтенсивності, як колись, ще в довоєнний період, коли він був дуже характерним для цього регіону. Детально ознайомитися з ним можна також на організованих у наш час фестивалях та зльотах, головною метою яких є представлення культурного колориту Східних Карпат та Гуцульщини. Такі та подібні фестивалі відбуваються сьогодні й у Польщі, переважно в Бещадах та Бескидах, областях, де схожі традиції існували раніше та залишаются й донині. Це також польські регіони, які в культурному та мовному плані аналогічні Східним Карпатам. Там також є терміни полонина, ватра та сьоло, що є відповідником волоської та русинської стаї. Звернімо теж увагу на місцевий фольклор, особливо на найбільш архаїчні форми, які дають нам уявлення про те, що гори — це лише метафора, межа, що є лише назвою. Переплетіння мотивів, зразків поведінки і, насамперед, людей, не було жодною проблемою. Ба більше, саме полонини, розташовані геть високо, були каталізатором обміну традиціями, культурою, мовою та думками. Пастухування в цьому сенсі було способом інтеграції попри складні гірські умови.
