Зиндранова – це село, розташоване в Низьких Бескидах, у Кросненському повіті, поблизу польсько-словацького кордону. Воно постягається на 5 км із півдня на північ, уздовж річки під назвою Панна (колишня Солотвина). Село оточене горами, зарослими лісами, пересіченими гірськими річками. Результатом є чудовий краєвид на весь район, який є частиною Яслиського реґіонального ландшафтного парку.
Датою заснування поселення вважається друга половина XIV століття. З усних джерел ми дізнаємось, що перша церква була побудована в селі у верхньому кінці поселення біля лісу. Друга була побудована в центрі села, а третя була зведена в нижньому кінці 1818 року. В історичних документах збереглися згадки про те, що жителі села залишалися в православній вірі аж до 1700 року. Понад 100 жителів села брали участь у Першій світовій війни, здебільшого як солдати австрійської армії, борючись на італійському та російському фронтах. Під час Першої світової війни в околицях села відбулася масштабна битва російських військ з австрійськими. Загиблі спочили на місці, що називалося «Цвинтариско», по якому сьогодні вже не лишилося жодних слідів (до 1945 року цвинтар було обгороджено й на ньому піднесено великий дерев’яний хрест). Як зазначено в останньому довоєнному греко-католицькому шематизмі від 1936 року, у селі жили приблизно 1000 душ у 178 сім’ях, серед яких 3 сім’ї були єврейські, 4 циганські, а решту становили самі лемки. Євреї, як і лемки, працювали в сільському господарстві (корчму під час Першої світової війни закрили росіяни), натомість цигани/роми жили завдяки ковальству та музиці. Їхні хати стояли посеред села над річкою, а це місце називалося Ватриско. Під час бойових дій восени 1944 року згоріло 30 будинків. Інші споруди дочекалися 1945 року, коли саме почалися депортації до Радянського союзу та в межах Операції «Вісла». Частину залишених будинків зайняли прибулі поселенці, інші будівлі було розібрано, зруйновано або спалено. Приблизно 10 сімей повернулися з вигнання. У 50-ті роки XX століття тут було створено перший на Лемківщині після війни художній колектив, який виступав із п’єсою «Лемківське Весілля». Сьогодні в Зиндрановій живуть 30 сімей, більшість із яких має лемківське походження (здебільшого вже асимільовані), є кілька змішаних родин, 4 сім’ї поселенців (зокрема, два працівники лісового господарства). У наш час у селі працює Музей лемківської культури й Палата пам’яті єврейських сімей. Також функціонує церква Святого Миколая, де щонеділі відправляються літургії східного обряду, а також католицька каплиця-костел.
Сакральні предмети, які ретельно оберігаються…
…як і елементи повсякденного кухонного вжитку.
Багатство культури лемків збереглося в музейних вітринах, які було встановлено в господарських будівлях у селі Зиндранова. Колекцію пам’яток було створено на цьому місці ще 50 років тому, 1968 року, з ініціативи лемківських активістів – тих, хто повернувся наприкінці 50-х років минулого століття з вигнання на західні території Польщі. Стан матеріальної культури, колись багатокультурної, був тоді плачевним – майже все було зруйновано, втім дерев’яна греко-католицька церква Святого Миколая XIX століття, яку було розібрано 1962 року. Утворений – тоді ще приватний – Музей мав врятувати залишки багатої культури, те, що ще вціліло, те, що можна було відновити. Крім колекції костюмів та сільськогосподарських знарядь, були також створені музичні колективи. У Музеї представлена «уся Лемківщина»: західна, центральна та східна. Від 2002 року Музеєм опікується спеціально створене Товариство розвитку Музею лемківської культури в Зиндрановій. Пан Богдан Ґоч скаржиться, що, попри те, що вдається отримати кошти на майстер-класи, зустрічі, видавництва, надзвичайно важко забезпечити поточне утримання цих об’єктів. На території скансену ми можемо увійти до:
• хижи, побудованої 1860 року, з оригінальним набором меблів, ткацьких і шевських знарядь, побутового посуду,
• стайні, де експонується колекція військового спорядження Першої та Другої світової війни,
• сільського клубу, де зберігаються колекції живопису та скульптури,
• повністю обладнаної кузні,
• каплиці з вівтарем та іконами святих,
• млина з повним механізмом,
• невеликої корчми з прилавком із віконцем,
• свинарника, який нині функціонує як склад сільськогосподарського обладнання,
• виставкового павільйону, у якому виставлені, зокрема, народні костюми, фотографії, релігійні експонати, а на другому поверсі – бібліотечні збори, а також цифрова бібліотека.
Словник:
Бойки – етнічна група горян змішаного походження: русинського та волоського, що проживає в Східних Карпатах від Високого Долу в Бещадах на заході до долини Лімниці в Ґорґанах. На Заході вони сусідили з лемками, на сході з гуцулами. Мова бойків є одним із діалектів русинської мови. Проте вона зазнала великого впливу староцерковнослов’янської мови, а також впливу польської, словацької, угорської та румунської мов. Польські, українські та інші історики та етнографи допускають різні варіанти походження цього народу.
Лемки – лемками на початку XIX століття називали частину русинів, що населяла нинішні території південно-східної Польщі. Найбільш широко прийнята концепція виводить їхнє походження від волоських поселенців, які прибули з території Румунії. Більшість лемків, однак воліє пов’язувати своє походження зі слов’янським плем’ям білих хорватів, які вже в VII столітті населяли територію західних і центральних Карпат. Християнство поширювали тут Кирило й Методій, князь Володимир долучив ці землі до Київської Русі, після чого Король Казимир приєднав їх до Польщі. Протягом століть тут засновувалися поселення на руському, маґдебурзькому або волоському праві. Панувала панщина, яка закінчилася Галицьким повстанням. А в XIX столітті крайнє зубожіння дало поштовх еміграції на заробітки за океан. Соціальні настрої другої половини XIX століття та національні рухи, які зароджувалися в ті часи, призвели до того, що лемки все сміливіше заявляли про свою ідентичність. Створена в листопаді 1918 року Східно-Лемківська (Команчанська) Республіка не протрималася і двох місяців. Друга світова війна закінчилася для лемків справжньою геєною, скріпленою печатками декретів радянського та польського урядів, на підставі яких їх переселили на нинішню територію України, а в межах операції «Вісла» – у західні та північні області Польщі, так звані Повернені землі. Після 1956 року на рідні землі повернулося лише приблизно 5 тисяч осіб. Однак від їхньої скромної спадщини мало що залишилося. Сучасні лемки розрізняються за соціальними, релігійними та національними ознаками. Лемки особливо прославилися багатою традицією ліричних, обрядових та історичних пісень. Казкарі та співці з уст в уста, з покоління в покоління переказували легенди, байки, історичні оповідання, а також прислів’я. Пісні та музика звучали на весіллях, хрестинах, похоронах, релігійних святах. І досі кажуть, що серед русинів найкрасивіше вбрання носили гуцули, найкрасивіші церкви будували бойки, а найкрасивіші пісні співали лемки. Проте, закриті в музейних вітринах навіть найяскравіші вишивки викликають смуток швидкоплинности. Тільки в руках сучасних митців древній фольклор знову оживає та свідчить про силу традиції. На щастя, лемківською музикою зацікавилися сучасні музиканти напрямку етно-фолк, і вона звучить сьогодні в кінострічці телесеріалу або на диску з фрагментами запису пісні «Мами Варгола».
Греко-католицький шематизм –перелік осіб або установ. У церковних шематизмах наводяться переліки священнослужителів разом із найважливішими особистими даними (рік народження, рік рукоположення), осіб, пов’язаних із церквою, переліки парафій у деканатах, кількість вірників із кожного села в парафії, у пізніші часи — також стан церковного майна. Найстаріший шематизм був створений у Мукачівській єпархії 1814 року. Шематизми велися спочатку латинською мовою, потім латинською або українською, а потім лише українською мовою. Шематизми є цінним архівним джерелом історичних знань про Церкву в XIX та XX століттях на території Галичини.
